Понеділок, 13 липня 1874

Коли я вчора закінчила писати, був той час: вже не ніч, але ще не день.
Базілевич приходить саме тоді, коли ми розпаковуємо і приміряємо сукні від Лаферʼєр і ті, що надіслали з Ніцци. Їй потрібен хтось, щоб гуляти з де Тансле. Оскільки надворі день, я йду (біло-срібна сукня — чарівна, непогано).
Заходимо до кондитерської — Базілевич купує свою частку для завтрашнього пікніку, адже завтра ми йдемо обідати в Баризар: наша родина, маркіз із дружиною, Кукурікан, Жерікке, де Тансле, Вінслоу і Ладд, Базілевич, Роу.
Де Тансле пригощає нас виноградом. Він дуже закоханий у Базілевич, але ми готуємось до гарної комедії — коли він поїде, а Базілевич захоче повернути Жерікке, який уже почав залицятись до Роу.
Обідаємо в готелі «Фландр» поруч із паном і пані Базілевич та де Тансле. Роу підходить запитати про сьогоднішню прогулянку. Сьогодні о шостій після обіду ми верхи обʼїжджаємо чотири джерела — я, Діна, Ерістова, Жерікке, польський граф, Вінслоу і Роу; Базілевич і де Тансле — і мама з Папа-риґоло, щоб складати пару Базілевич, яку так просили.
О пів на сьому площа Пуону мала надзвичайно жвавий вигляд — три екіпажі і сім верхових коней не щодня тут побачиш. Моя амазонка страшенно стискає груди; я розпускаю волосся під чорним оксамитовим картузом і спускаюся.
Всі готові — рушаємо галопом. Такий гуркіт по бруківці, що серце стрибало від радості.
Мама сердиться, бачачи, як Поляк залицяється до Базілевич — вона не хоче або не вміє зрозуміти, що це навмисне, і що він закоханий у мене. Доказ наведу трохи далі.
Піднявшись на гору, я відчула, що задихаюся. Я не витримую корсажу, що стискає горло, тим більше коли він ще й тисне вниз — це жахливо. Біля Тонле я відстаю з Ерістовою і графом. Ще один підйом — після якого я зовсім не можу дихати; тоді пан Папарі тощо радить мені розстебнутись — що я й роблю, поки він тримає вуздечку. Але це не допомагає — я все одно задихаюся; граф веде мого коня, і я ледь тримаюся в сідлі. Принцеса, роздратована тим, що її кавалер поруч зі мною, зривається галопом. Я залишаюся сама з маленьким. Я не усміхаюся, не дивлюся на нього, кажу лише те, що потрібно для коня — і ось так ми їдемо кроком до Ла-Жерностер, де застаю всіх за столом; мої двоє американців виходять мені назустріч і сідають поруч. Вони жахливі, але я весь час фліртувала з цими двома потворами. Не памʼятаю, з якого приводу Жерікке став переді мною навколішки:
— О королево моїх любощів...
Загальний сміх. Він невимушений і кумедний. Але я подумала, що повертатися так само, як приїхала, було б жахливо; тому я зайшла до кімнати і влаштувалася так, щоб мені було цілком зручно. Жерікке допомагає мені знову сісти на коня — надіває мені рукавички, поправляє амазонку, потім, усе ще поправляючи, бере мою ніжку в руку і на всі лади говорить, що вона гарна. Граф підбігає — як він завжди робить, коли барон поруч зі мною: він думає, що той залицяється, і хвилюється.
Але Бебе не з тих, хто залицяється до мене — він залицяється до всіх; я уявляю його як цукрорізальну машину — вона йде без зупинки; він говорив до мене, і якби я, мов чарами, перетворилась на Польку, він говорив би тим самим тоном; якби замість Польки була Діна — він продовжував би тощо, тощо. «Чи бачили ви коли таку ніжку — та це ж дивовижно!» (справді, моя ніжка в штаніні здавалась дитячою). І він поцілував її так, що крізь шкіру черевичка я відчула цей поцілунок. Бідний маленький Поляк відводив очі, але не йшов геть.
— Чому ви не надягли чоботи, панно?
— Мені більше подобаються ці черевики — у чоботах ніжка здається більшою.
— Ні, це неможливо — ніжка, як ваша, та де там — яка ніжка! — і поцілував ще тричі. Я дозволяла, усміхаючись — він робив це без жодної думки, і мені це давало велику втіху. Яка шкода, що я не заміжня — я змусила б цього хлопця залицятись до мене, добре б його пізнала.
Я навчила б його манер — вони в нього надто вільні й надто дитячі.
Тут підходить де Тансле і застібає мені рукавички. Я йду з бароном, але незабаром Діна забирає його — Поляк іде до мене:
— Панно Марі, пройдімося разом.
— Ні — йдіть до тих, кому залицяєтесь.
— Ні?
— Ні.
За кілька хвилин я кличу його — він кидає принцесу і підбігає: «Тепер я дозволяю вам мене супроводжувати». І він супроводжує мене. Але він мені огидний. Роблю я це, щоб задовольнити мамину гордість. У Баризарі ми бачимо Гамбара і... Малезьє! — обидва в білому.
Пан Гамбар, пан Малезьє. Добривечір!
Вирівнюємось в один ряд — сім коней, це чудово! — і вʼїжджаємо в місто. Грає музика, гуркотить бруківка, люди встають, хлопчиська кричать! Звідти — в алею Морто.
Кажу графу:
— Бажаю вам скласти іспит.
— Краще б ви побажали мені чогось іншого.
— Чого ж?
— Чи треба казати?
— Завжди треба казати (я знала, що він скаже).
— Що ж...
— Що ж? Я втрачала терпець — чекати освідчення від паскудника, фі!
Він дивився мені у вічі, і його бридкі очі блищали.
— Дивіться на мене хоч годину — я все одно вас не зрозумію, — кажу суворо.
— Сподобатися вам.
— Ах, що ж — якщо це правда, то йдіть і станьте навколішки ось перед тим деревом і стійте так, поки не проїдуть усі коні й екіпажі. Що він і зробив.
— Я вам не вірю.
— Як?
— Ви Поляк тощо, тощо, тощо. Ми повертаємось.
— О, ви не можете збагнути мою душу — подивіться на зовнішність, і того досить.
На моє прохання він змалював мене — можна здогадатись, як.
Перед нашим будинком — знову жахливий гамір; Поляк допоміг мені зіскочити з коня — дуже погано. Тоді підбігають Жерікке та інші.
— Хто вам забруднив капелюха?
— Ось цей пан — не вмів допомогти; а ви не підійшли — ви ж так добре допомогли мені сісти на коня.
— Правда ж?
Безстрашна жінка! Мені вистачило мужності після трьох із половиною годин верхи піти на бал і танцювати.
Всі називають мене панною Душенькою — це чарівне імʼя. Забула додати, що на зворотному шляху я співала — і Ладд теж почав співати. Це було прекрасно!
Я була втомлена, але Жерікке підходив і говорив: «Душенька, ходімо». І я йшла — і, отже, мала танцювати ще й з іншими.
Поляк попросив у мене відповіді; я сказала, що ніякої відповіді він не дістане.
— Я їду завтра, — сказав він благальним голосом.
— Скажіть — хоча б для того, щоб я склав іспит.
— Ну що ж, заради вашого іспиту — хай буде.
— О, якщо тільки заради цього, то я не хочу.
Я здивовано глянула на нього. Ото ще штука! Ну й ящірка!
— Я їду на чотири дні, а ви так швидко забуваєте.
— Ну що ж, забуду, от і все.
Його мати запевняє, що за ці два дні він схуд. Фі, брудні Поляки. Це не завоювання, це забруднення. Я забруднилася. Ця ящірка насмілилася сказати щось проти Жерікке — тобто що я забуваю його заради Жерікке. Він що, збожеволів? Хіба я коли-небудь про нього думала? Щоб забути, треба спершу памʼятати. Якби Жерікке залицявся до мене так, як Поляк, я дала б йому поцілувати мені руку.
Поляк мені огидний! Фі!
Мама, бачачи, що я не можу ні вимовити, ні почути імʼя барона без усмішки, сказала: Такий барон — з породи поросят.
О матінко, я вас розумію.

Примітки

В оригіналі англійською: «comfortable». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩