Четвер, 22 січня 1874

Нарешті цей день настав! Цей день, якого я так чекала і який, здавалося, ніколи не настане. Цього разу ми їдемо -- я, мама, Діна й Поль; щойно прибувши, помічаю карету Говардів; іду до них; пан де Ла Буасьєр мене проводжає; проговоривши з ними десять хвилин, я помітила, що бідний де Ла Буасьєр на мене чекає; я поспішаю його відпустити, подякувавши.
Вони їдять на відкритому повітрі; пан Аллен із сином і Теббітт теж поруч, у кареті. Ми утворили досить веселе коло; я забираюся з Еґґі на козли до Теббітта, звідки дивлюся перший забіг. Бʼюся з Теббіттом об заклад на два франки, що виграю. Потім іду з мамою, що спиралася на мою руку, в її гарній сірій сукні, капелюшок у тон -- чудовий ефект (синя сукня, сірі черевики, гарно) -- і з Полем прогулятися перед трибунами. Тут увесь вишуканий світ, що й минулого разу, а до того ж княгиня Суворова графиня й панна де Ґальве: спідниця з каштанового оксамиту, зверху якийсь величезний фартух з гагату; вбрання розкішне; вона гарніша, ніж я думала, вона пишно розкішна; її дочка: вбрання перлово-сіре з рожевим; обидві від Ворта, шлейфи величезні. Графиня де Ґальве -- перлово-сіра, вдягнена як маленька дівчинка; панна де Ґальве -- спідниця з темно-червоної фаї, два плісовані волани, пальто з вовни того самого відтінку, мила, граціозна й приваблива, і симпатична, як завжди; але і в графині, і в неї самої досить жалюгідний вигляд поруч з розкішною поставою княгині Суворової та її дочки; ця маленька обожнює полювання, коней і собак -- і правильно. Центифолія божественна, між двома чоловіками, потім із Розалі. Чорна сукня з трохи блакитного, з тієї тканини, що щойно зʼявилася й яку я не вмію назвати, і суцільно чорний оксамит. У неї знову розкішна карета, розкішні коні, лівреї -- і все.
Робимо кілька кіл, дивлячись і привертаючи погляди. Мої сталеві підбори справили фурор; перед останнім забігом повертаємося до карети Говардів забрати Діну (чорна сукня). Пан Говард іде з мамою, я з Діною. У мами й Діни дуже довгі шлейфи, одне слово, обидві в парадних убраннях; тоді як я була в короткій сукні, яку ношу завжди; на мене дуже звертали увагу. Не знаю чому. (Боже мій! Я б не хотіла, щоб це «не знаю чому» прийняли за кокетство!) Тому що на мене справді дивляться; отже, не на мою красу дивляться! (Зрештою, краси в мене немає!) Ненавиджу Ламбертьє! Мені здається, він з мене глузує! Це жахливо, коли думаєш, що з тебе сміються!
Перегони були дуже блискучі. Мама розважилася. Ми сиділи, пан Говард із нами, біля барʼєра; було чарівно бачити, як усі ці коні стрибають; від часів Поршфонтена я ще не бачила так зблизька, як вони біжать. Це приголомшливо.
Але посеред цих насолод мене мучила думка, що це останній день і що все скінчилося. Я нетерпляче чекала цього дня -- і мене винагороджено. І мені було краще, бо в нас були хоча б Говарди.
Коли я переходила канат біля карет, Ламбертьє перегороджував шлях, він ніби йшов проти мене з опущеною головою; він посунувся, не знаю як. Здавалося, він ніяковів перед моєю мамою, немов ми старі знайомі. Лукаріні вітається й теж розмовляє зі мною біля каната. Теббітт дуже приємний хлопець. Джоя була позаду нас на зворотній дорозі; ми наближаємося до неї; коли мама сказала, що та може кохати кожного, сьогодні Одіффре, завтра свого слугу, я хотіла сказати, що вона чинить як справжня християнка, але мамі б стало погано; я й без того кажу достатньо.
На Прогулянці -- шалена кількість людей.
Дивуюся, як Вітґенштайн може любити свою потвору?!! Виходжу з карети з Полем, поки забирають і привозять додому дідуся. Після цього ще одне коло каретою.
Мама надто добре бачила, як Ламбертьє на мене дивився; вона не каже ані слова -- і це великий доказ. Мені не подобається, як він дивиться, коли не сам -- здається, ніби глузує; чи я божевільна!!! Він -- наважитися глузувати з мене!!!!!!!!!!!!!! Я безумна, що завдаю собі таких образ!
Мати навіть цього не припускає; вона вірить, що всі повинні захоплюватися її улюбленою дочкою й обожнювати її.
Ось і минув щасливий день! Мені лишається тільки перебути ніч, щоб почати інший, майже такий самий.
Дякую, Боже!
Чому, коли я щаслива, мені завжди хочеться просити прощення за свої гріхи?
Я бачила барона Фіно -- товстого, буркотливого, запорошеного селюка; і подумати тільки, що два роки я червоніла від самого його імені!

Примітки

В оригіналі італійською: «impediva il cammino, questi parea che contro me con la testa bassa» (відгомін Данте, «Пекло», I, 35 і 47, з відхиленнями). ↩
В оригіналі італійською: «approsiamo» (так у тексті). ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩