Четвер, 15 січня 1874

Чи могло бути інакше? Як я могла подумати, що цього разу буде краще, добре?
І щоразу мені здається, що буде інакше, що я помиляюся, що буде добре! На перегонах я була найнещаснішою. Перегони, тобто товариство і вбрання, були надзвичайно блискучі. Хоч як критикуй це товариство, все ж це товариство, і до того ж добре.
Графиня Гарзінська, віконтеса Віжʼє, княгиня Лабанова, княгиня де Шіме, герцогиня де Муші -- з чоловіками, крім Лабанова, який був із дочкою. Все це -- гарні імена, гарні вбрання й гарні жінки.
Усі вони були разом, знають одне одного, розмовляють, веселі.
Ми одні -- убогість убогостей, добре вдягнені, але краще б ні! Сказати те, що я відчуваю, описати моє обурення, заздрість, злість, самоприниження -- занадто важко, і цього не виразити моїм грубим і запиленим пером. Що більше всі розважаються, то більше я роздираю собі серце й душу. Це не для мене, кажу, мені лише чотирнадцять, але ж колись мені буде шістнадцять!
Боже мій! Я дуже страждаю, але ще недостатньо, щоб заслужити нагороду.
Тітка почувалася ще так само жалюгідно, гірше за мене; хотіла це від мене приховати і від цього була ще жалюгідніша. Сила-силенна вишуканої публіки, незліченні карети; пани Верман і Ламбертьє пішли по княгиню Лабанову і її дочку. Княгиня з Верманом, а дочка з Ламбертьє.
Одне слово -- усі з пристойного світу, а я, нещасна, дивлюся із заздрістю на те, що їм належить за правом, і на повсякденні речі.
Жалість жалостей, убогість убогостей. Після другого забігу я була рада повернутися до карети. Нас четверо: я, тітка, Діна й Поль, цей негарний невихованець, що бігав на всі боки.
Карета-монстр поїхала, повна дам, і Ламбертьє на козлах. Я не змогла розгледіти, хто були ці дами.
Відʼїжджаємо останніми, бо треба було чекати мого брата, який поводиться як бурчун, як невихований мужик. Ґальве не було. Тібет підійшов до нашої карети поговорити. Перегони були блискучі, особливо як для Ніцци. Був запряг доморт. На Прогулянці ледь можна проїхати. Я була така нещасна, що ледве бачила коней і нічого не зрозуміла. Скільки разів я собі казала: що більше всі розважаються, то більше я в розпачі! На перегони їдуть, щоб бачити, зустрічатися, знайомитися!
Ми двічі проїхали Прогулянкою, набитою, заповненою каретами й пішоходами. На Вокзальній алеї (коричнева сукня, гарно) зустрічаємо маму -- обірвану з обірванцями. О! нещастя!
За обідом я не розмовляла, але на вигляд не була незадоволена. (Пані Анічкова й Маченька.)
Тоді мама каже:
— Муся, вона сама не знає, чого хоче, бо вона розпещена; вона хоче чоловіка, але це занадто рано, далебі. Це вивело мене з себе; я хотіла плакати, кричати. Ось як тлумачать мої почуття! Ось як мене розуміють! Не хочуть зрозуміти, чому я незадоволена, бо самі це відчувають і знають і хочуть лише приховати.
Великий Боже, пробач мої нарікання! Але дай нам пожити хоч мить так, як я люблю, як усі ці люди живуть. Зніми з наших голів прокляття, спаси мене, прости мені!
Я справді страждаю. О! якби ми могли жити як усі ці люди, хоча б як ніццький світ!
Я плачу від люті й заздрощів!

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩