Четвер, 1 січня 1874

Додаток до 14-ої книги.
Мені незручно писати 1874 замість 1873.
Я готувала англійську на завтра; за мною прийшли, і, примусивши мене чекати пів години, я сходжу (синя сукня, коричневий капелюх, добре). У пані Проджерс великий прийом; яка вона щаслива.
Мама тримала в руках пачку всіляких газет (мама щойно від пані де Музе); там вони -- тобто тітка, Діна й Бет -- були на вечірці. Кажуть, що було мило й не надто запорошено. Поль бігає по балах у готелях, і вчора в одній фігурі котильйону, де треба було бігти й ловити мʼяч, він завжди був першим; тоді один пан сказав: «Нема чого дивуватися, це школяр». Потім не знаю, що вони одне одному наговорили, але цей пан надіслав йому свою картку. Можна вмерти зо сміху. Вечеряємо в мами, і мама читає мораль Полю, що, на жаль, ні до чого не веде.
Беру «Ґаліньяні» й «Ла Ві монден», коли мама, подаючи мені журнал, каже: «Тут описано шлюб Гамільтона, він уже одружився». -- Дай, я вже читала в англійському журналі, навіть з усіма подробицями. І тут теж.
Читаю те, що вже читала в «Ґаліньяні». Я дуже спокійна; я собою задоволена. У тій самій «Ві монден» розповідають про скандал із Джоєю, Красовським і Субіз, бо вона теж ходила до клубу, -- не називаючи, звісно, прізвищ.
Я: -- Як я люблю англійський журнал. Це єдиний, що я читаю; правда, виключно заради Court-News, але все одно читаю.
Тітка: -- Ти шукаєш тільки Гамільтона, ((кабінети)) Гамільтона -- ось що ти читаєш.
Я: -- Так, найцікавіше -- бали, вбрання, прийоми.
— Так!
Як вона вгадала; я читаю лише з надією знайти його імʼя або щось про нього. Ідемо на набережну, де бачу панну де Ґалве з батьком і двома чарівними дітьми пані де Ґалве. Яка вона мила! І сіра сукня теж. Зустрічаємо Говардів, які запрошують мене ввечері до опери.
Граф де Ламбертьє дивиться на мене дуже дивно; він ніби хоче, щоб я неодмінно помітила, що він на мене дивиться. Це незбагненно.
Їду забрати Елен, двох хлопчиків і панну Ґаспар (біла сукня, зачіска як завжди, все волосся підібране; майже добре). Людей не надто багато, але зала не порожня. Елен у сукні з шовку кольору резеди, нескінченно обшитій спереду, з рожевими штучними трояндами у волоссі й коштовностями. Ні, вона не гарна. Пласка, як дошка. Музика мене зворушила, і я весь час думала про нього (як їхала по них, я була сама в кареті; я говорила вголос, ніби до нього; потім думала вголос -- ще трохи, і я б заплакала); я бачила його чітко і відчула дужче, ніж будь-коли, як я його кохаю. Бувають миті, коли я з себе глузую -- з моїми почуттями! Але бувають і інші, коли я так його кохаю, так ясно його бачу і така меланхолійна, що хотіла б утекти від усього і всіх. Тільки тоді я відчуваю, що живу. Але сьогодні ввечері це був не спокійний жаль, а навпаки -- пекучий і болісний. Я була ще й дуже рада, що можу так живо відчувати, як я його кохаю, який він незрівнянний і божественний. Як я його обожнюю.
Мама, подаючи мені журнал, каже:
— Справді, як можна тепер кохати свою дружину, як кохати її після двох місяців.
Як вона помиляється! Він обожнюватиме свою дружину завжди, і яка я дурна! Це «його дружина», що я написала, мене дивує й куйовдить (хай уже буде це не надто вишукане слово, але я вживаю стільки невишуканих, що...)
Хотіла б я сфотографувати те, що я відчувала цього вечора, щоб потім на це дивитися й завжди памʼятати.
Єдиний-однісінький висновок, який я можу зробити з того, що пишу, -- я його кохаю.
І не знаю, які ще нісенітниці я записую, бо від них я почервоніла.
Ах, герцог Гамільтон, як він мені подобався-подобається.

Примітки

Court-News («Придворні новини») — рубрика англійського журналу. ↩
В оригіналі англійською: «nonsenses». ↩