Субота, 4 жовтня 1873

Я ще спала, коли прийшла Маното, але, оскільки я не люблю поспішати й не люблю, щоб мене турбували, прошу Діну піти першою. Я почала Патетичну сонату. Я обожнюю Бетховена.
Поль ходить до ліцею, всі щасливі, і коли він двічі на день приходить додому — це подія. Я вільна ці два-три дні через зміну розкладу. Виходимо з Бет, дідусем і Діною. Їмо морозиво у «Ля Віктуар».
Треба переодягтися, нагрудники у пральні — я спробувала вийти без корсета, і я так гарно складена, що це цілком можливо. Коли я вже збиралася знову сідати в карету, Діна каже, що Лемп мене чекає. Я думала, він не прийде. Візьму ще годину хімії.
Нарешті я закінчила, за мною приходять, і Бет каже, що на прогулянці колесо фіакра Джої зламалося, і Оґюст його полагодив, і вона дала йому пʼять франків. Це мене здивувало — як Оґюст насмілився залишити козли, — але я повірила цьому
Запитайте в Оґюста, хто дав йому пʼять франків, запитайте, тоді повірите, — казала Бет. Тоді я питаю:
— Оґюсте, хто вам дав пʼять франків?
Він здивовано дивиться на мене. Бет і Діна засміялися. Тільки тоді я зрозуміла, що це жарт. А я вже збиралася проклинати Лемпа, навчання й усе, що завадило мені побачити. У понеділок приходять облаштовувати їдальню. Ми пройшлися від Ліонів до «London House», де я купила копченого лосося й чудову шинку. Сьогодні ввечері перша вечірня в руській церкві, ми йдемо всі, крім Бет, яка залишається зі своїм Біжу. Церкву дуже гарно оновили. Були тільки Зібін, Арнольді, Кельдаль, одна-дві жінки, пані Анічкова і ми. Я перейшла церкву, щоб стати біля пані Анічкової, і весь час розмовляла. Неможливо молитися прилюдно. Зібін мало очі не вивернув, так на мене дивився.
Пані Анічкова затягнула нас до себе, я страшенно хотіла пити й випила карафу води.
Дорогою до неї мама розповідала їй, що в Монако (вона була сьогодні з третьої до пʼятої) впустили Джою і Субіз. (Поки пишу, відкидаюся на спинку крісла і трохи подрімала.) Одна, розумієте, вела далі вона, ці славетні, — їх давно вже не впускають. Але я думаю, що Гамільтон зовсім покинув Джою. Вона така жалюгідна. Раніше вона так гордо трималася, коли входила до зали, одна, так добре зі своєю гордістю — сідала біля вікна чи підходила до столу, і все було добре. Але тепер вона завжди з Субіз, колишньої гордості вже немає. Її вбрання жалюгідне, капелюх бридкий, навіть черевички бридкі. Обличчя вʼяле, бліде — одним словом, вона бридка. Її вбрання — сірий кашемір з рукавами в клітинку та капелюх у клітинку з сірою вуаллю. Раніше вона була красива, горда (горда — це слово досить добре передає її вираз по-руськи), а тепер вона бридка і тримається скуто, нещасна, зі згорбленою спиною. Ця промова була звернена до пані Анічкової, але призначалася мені. Я вголос засумнівалася й сказала, що, мабуть, це мода тощо. Але мама наполягає. Я, одначе, не можу повірити, бо мені це надто приємно. Лише вона гідна заздрощів — якщо вона відходить у тінь, я щаслива. Тепер я бачу, що заздрю їй і ненавиджу її — почуття, що йде за заздрістю. І якщо правда, що герцог більше не її покровитель і вона згасає, виходить із моди — я дуже задоволена. Але ні, таке щастя не може статися, я його не варта.
У вівторок — іменини Поля. Йому виповниться чотирнадцять!!! Сподіваюся поїхати до Монако й вправлятися у стрільбі, так само як Поль. Яке щастя! Якщо Бог дозволить!!!
на полях
Поль познайомився з молодим Арсоном, з яким він у Французькому ліцеї.
Ми відвезли Поля до ліцею о другій. Раніше я не звертала жодної уваги на ліцей, але сьогодні помітила всіх хлопчиків із книжками — жахливих брудних хлопʼяків! Поки сам чогось не зазнаєш, того не зрозумієш. Я завжди дивувалася й питала себе, навіщо існують крамниці меблів, ламп, фотографій. Бо мені вони не були потрібні, і я не могла уявити, що хтось цим користується. Цікаво.

Примітки

В оригіналі англійською: «believed it». ↩
В оригіналі англійською: «had a short nap». ↩