Понеділок, 18 серпня 1873

О пʼятій ранку мене будять! Це Париж! Швидко одягаюся, але лишається ще пʼятдесят хвилин, отже, є час остаточно прокинутися і подивитися. Але ось вокзал, поїзд зупиняється, ми виходимо. Свіжо, холодно. Беремо екіпаж, візники в Парижі жахливі. Тітка командує, і ми їдемо до готелю «Угорщина й Іспанія». Жодного вільного номера. Тоді, на мою велику втіху, ми їдемо до Гранд-Готелю і залишаємось. Париж вранці -- кумедний: бачиш тільки мʼясників, кондитерів, чоботарів, галантерейників, рестораторів, що відчиняють і прибирають свої крамниці й кавʼярні. Служниці із заклопотаним виглядом біжать, опустивши очі. Здається, що вони нічого не бачать, окрім кінчиків своїх ніг, а проте пробираються з такою вправністю, що дивно. Два роки тому, в жовтні, о тій самій годині, ми вʼїжджали до Парижа. Близько полудня я не тільки влаштувалася, а й була готова вийти (зелена сукня, добре). У Парижі я вдома, я живу, я дихаю, все мене цікавить, аж ніяк не лінива -- навпаки, я занадто поспішаю. Хотіла б не тільки йти, а летіти. Тільки тепер, після німецького міста, я ціную Париж. Хотіла переконати себе, що у Відні є товариство, але це неможливо. Весь готель повний чудових англійців, це не нікчеми, як ті, що їдуть до Ніцци, а справжні шляхтичі. Принаймні бачиш чоловіків, і це немало. Жінки теж гарні.
Ми вийшли. Вулиці жваві, чарівні, обожнюю Париж. Ідемо до Феррі, вулиця Скріб, 11, я взяла адресу на Виставці. Купила дві пари черевичків: одні чорні, другі -- сіра замша, сталеві підбори, застібаються збоку пряжками з того ж металу. Друга пара такого фасону, що зʼявляється: перша була на Виставці, друга -- на мені. Звідти до диякона, я з Діною чекали в екіпажі, я нетерпеливилася і хотіла вийти, коли зʼявилися тітка й диякон. Він, мабуть, дивується, які ми виросли. Він повідомляє, що пані Войєйкова в Парижі.
Їдемо до неї (він запрошений на сніданок). Застаємо її у вітальні, діти не виросли, Жюлі -- все та сама бридка. Пані Войєйкова погладшала, стала некрасивою й манірною до неможливості. Вона повністю змінилася, це вже не любʼязна пані Войєйкова, а штучна, бридка, дурна й без манер.
Вона віддала дочок до пансіону. Так їм і треба, бридкі діти. Мені сказали, що я стала гарненькою (я теж вважаю, порівняно з тим, якою була), високою. З Жюлі я завела розмову про навчання. Вона мені каже:
Яка дурниця, яка дурниця багато вчитися, особливо латину й грецьку!
Зовсім не дурниця, жінка повинна вчитися стільки ж, скільки й чоловік. Може, на вашу думку, жінці досить уміти базікати французькою та ще про ганчірки. Хіба ні?
Я її зачепила! Але згодом я говорила про мережива на Виставці, тоді вона каже:
Я в цьому зовсім не тямлю, матиму час, коли виросту. Та й тепер -- хіба ж я вбираюся!
--- Ви маєте рацію, -- кажу я, -- завжди є час навчитися знатися на ганчірках, це остання справа. Та й це приходить зовсім природно.
Вона цього не очікувала, хотіла мені відповісти шпилькою на шпильку, а я її випередила.
Ми снідаємо в пані Войєйкової. Але я як на голках, тітка розповідала про княгиню Суворову, про весь її почет, і я боялася (дурна), що ненароком вона назве герцога Гамільтона. Бо він уже поїхав, коли княгиня була в Ніцці.
Приблизно за півгодини ми поїхали. Я справді рада. Зрештою, на прощання ми поцілувалися з дітьми. Звідти -- до себе. Диякон, тітка й Діна ціле пообіддя обговорювали справу Толстого та його нещастя. Мені нудно сидіти прикутою до готелю і слухати те, що я знаю напамʼять. Потім, на догоду диякону, обідаємо у Вефурі. Пообідала погано, та й там, здається, не дуже пристойно. Затрималися надовго, курять, розмовляють. Дощить майже цілий день, що мене втішає за втрачений час. Повертаємося, а диякон їде залізницею -- відвідати хворого в Ексі. Я рада, що він відʼїжджає. Він ні чоловік, ні священник -- просто нудний. Тримається без церемоній, як святий отець, і простий.
У дворі багато народу, особливо сьогодні, бо дощить. Лягаю о десятій. Коли диякон ще був у нас, ми чуємо, як щось вʼїжджає у двір з таким дзеленчанням дзвіночків, що біжимо до вікна подивитися, що це. Це омнібус. Тоді Діна:
--- Я рада, що Марі помилилася.
Яка ж вона дурна! Як я могла думати, що він розʼїжджатиме Парижем, як у Ніцці. Я взяла газету й читаю про перегони в Дьєппі. Бачу: «Фантом належить герцогу Гамільтону». Астролябія там, я сказала це вголос. Треба було сказати, що Гамільтон теж там, газета могла б потрапити тітці до рук. Набираюся сміливості, починаю знову із середини, нарешті доходжу. «Фантом належить герцогу Гамільтону». Читаю ці слова зі здивованим виглядом і обертаюся до тітки:
--- Уявіть собі, герцог Гамільтон? -- кажу їй.
Те саме я зробила з бароном Фіно. Але з нею це марно, бо -- горе мені -- я думаю, що вона прочитала мій щоденник! Зберігаю газету, вона від 17 серпня. О! якби він приїхав до Парижа! Хоч би тільки побачити його! Диякон стверджує, що Джоя (це імʼя мені страшенно подобається) нічого не отримала від Сімонова. Що вона чекала, замовила меблі й нічого не отримала. Однаково, ясновельможний герцог Гамільтон оплатить ці витрати. Кажуть, що він її кинув, але я не вірю. Хіба вона його відпустить? Після втрати Сімонова втрата герцога була б надто болісною.