Неділя, 11 травня 1873

У церкві (нова сукня, непогано), дуже спекотно; з церкви привезли додому Наталі Паттон. Потім додому, а об одній до Савельєвих. Мадам вмирає; вже два дні вона без свідомості й не говорить, а чотири дні тяжко хвора. Ми увійшли до кімнати; біля неї сиділа стара мадам Паттон. Я дивилася на ліжко й спершу нічого не побачила й шукала очима хвору; потім, підійшовши ближче, побачила її голову, бо вона так схудла, що з великої, високої, величезної жінки стала майже худою. Рот відкритий, очі закриті або часом трохи відкриті, але затьмарені й мертві; дихання важке й утруднене. Говорили пошепки; вона не подавала жодного знаку; лікарі кажуть, що вона нічого не відчуває, але я вірю, що вона чує й розуміє все навколо, лише не може ні кричати, ні нічого сказати.
Коли мама торкалася її, вона ніби стогнала. Старий Савельєв зустрів нас на сходах; він узяв маму за руку і, заливаючись сльозами й ридаючи, каже мамі: Не зважайте, найхворіші... навіщо це все, бачите, обережніше. Бідний; у мене від цього серце боліло. Потім я його мовчки обійняла. Потім прийшла його донька; мовчки підійшла до ліжка і, називаючи матір ласкавими іменами, заплакала. Бідна! Ось уже пʼять днів вона в такому стані. Бачити, як твоя мати вмирає з дня на день! Я пішла зі старим в іншу кімнату. Він попросив мене побути з ним. Як він постарів за ці дні! У кожного є розрада: у його доньки є діти, чоловік; а він сам, проживши з дружиною тридцять років, — це щось значить. Добре чи погано він із нею жив? Але сама звичка робить багато. Я кілька разів поверталася до хворої. Ключниця вся в сльозах — приємно бачити в служниці таку велику прихильність до пані. Старий став майже дитиною. Але найстрашніше горе — для його доньки. Бо можна мати кількох братів, сестер; можна мати іншого чоловіка, можна мати іншого друга — але мати! Вона єдина, і жодна любов у світі не може зрівнятися з цією. Ми нарешті поїхали, бо треба було послати екіпаж по дітей Говардів, які приїжджають провести в нас пообіддя. Прибувши, ми застали графиню де Музе з донькою; ми сиділи й розмовляли, коли приїхали Говарди, і ці дами пішли.
Ми побули якийсь час у салоні, потім я забрала хлопчиків до їдальні, і ми зіграли з десяток партій у крокет на столі. Вони добре грають, а я так люблю цю гру, що мати гарних гравців для мене справді велике задоволення.
Тим часом Діна з дівчатками бігали, кричали, лоскотали одна одну — яка дурість! Ці двоє хлопчиків, майже малюки, виховані, вміють розмовляти, мають гарні манери й поводяться як дорослі. А дівчатка хапають вас за руки, талію, шию так, що все зімʼяте. Але попри це я їх досить люблю — не як старшу; іншу я люблю дуже. Зʼївши фрукти й цукерки, ми спустилися до саду. Потім, близько чверті на сьому, вони поїхали. Я не дуже люблю такі забави. Дівчатка тільки й робили, що мене обіймали; безперечно, це дуже мило з їхнього боку, і я була б невдячною, якби не цінувала їхньої любові, але це не дуже весело.

Примітки

В оригіналі англійською: «aching». ↩