Середа, 12 березня 1873

Сірий день, трохи дощу близько другої, потім досить гарно, але сіро, вітряно.
Мамі краще, але вона лежить у ліжку. Знову приходили люди довідатися про її здоровʼя — які всі любʼязні. На прогулянці (чорна сукня, сіра жакетка) в екіпажі ми бачили, як проїжджав Борель у фіакрі — не навпроти, але саме тієї миті я випадково обернулася й побачила його; він поправляв капелюха, він мене побачив.
Він дуже швидко їхав додому. Його капелюх був зімʼятий, як у герцога. Маркевич запитала, хто він, говорила мені про нього, і мене це не зачепило — я не почервоніла; потім побачила його фіакр, що чекав біля його дверей. Потім він проїхав ще раз, але навпроти, близько пʼятої, їдучи на вокзал. Він поводиться зовсім як Гамільтон, навіть одягається трохи так само, копіює позу монсеньйора, веде таке саме життя — окрім Джої. Але в нього немає на це коштів. Усе це личить герцогові — я не кажу навіть дуже добре, але йому — ні; я могла б змусити його страждати, тільки таким, яким він був, — бо коли ти не надзвичайно багатий і титулований, треба жити як світська людина, як він жив раніше.
на полях
Яке обурення — порівнювати цю потвору з Гамільтоном!!! Смішно, що я про це говорю щодня.
Він мене справді засмучує — цей шибеник Борель; мені його дуже шкода, а його спосіб життя, мабуть, завдає великого болю його матері; мені справді дуже, дуже його шкода. Я ніколи не думала, що прагнутиму його побачити; те, що втрачено, сльозами не збережеш — це правда; бачити його щодня було так звично, а тепер він рідко зʼявляється. З одного боку, він правий — він примушує за собою сумувати.
на полях
До біса Бореля! Мені, певно, не було про що писати.
Він був дуже гарний сьогодні. Повертаючись додому, я була сама з Діною та Емілем. Зупинилася біля № 25, де мешкає дама, що сміється, запитала у швейцара про квартири, що здаються, і ким зайнята квартира на другому поверсі праворуч. Мені відповіли: «Це американці, віконт Прістітьєв».
Безумовно, швейцар — дурень і нічого не знає. Вдома я розповіла про цей подвиг. Увечері, несподівано, в Опері — «Лючія ді Ламмермур» з мадемуазель Франкіно. Софі, Діна й я (чорна шовкова сукня, білий фішю, блакитні й рожеві бантики). Непогано, досить добре.
Було кілька світських осіб. Поруч із нами — пані Бравура з дочкою, з неймовірним декольте. Опера дуже гарна завдяки мадемуазель Франкіно. Потім ми не стали чекати балету «Неллі» й поїхали до Французького театру, до тітки й пані Валькевич: «Бал великого світу».
Пані Дюма декламувала сцени з «Дочки скупого» й ще щось, що ми пропустили? Небагато людей, але добре. Неабиякий гамір у Левіна. Досить весело. Ось і закінчилася моя друга книжка, в середу 12 березня 1873 року, о першій ночі.
Ніцца, Набережна Англійців, 51, вілла Аква-Віва. Марі де Башкирцева [sic: Baschkyrtseff]
Вкладкаannotation de Marie, 1874
[Примітка: 1874. Кінець цієї книжки — дурний.]

Примітки

В оригіналі англійською: «that naughty boy Boreel I am very sorry for him and his life manner must be very painful to his mother; I am indeed very, very sorry for him». ↩
Опера Гаетано Доніцетті (1835); Марі називає її французькою назвою — «Lucie de Lammermoor». ↩