Середа, 12 березня 1873

Сірий день, трохи дощу близько другої, потім досить гарно, але сіро, вітряно.
Мамі краще, але вона лежить у ліжку. Знову приходили люди довідатися про її здоров'я — які всі люб'язні. На прогулянці (чорна сукня, сірий жакет) у кареті ми бачили, як проїжджав Борель у фіакрі — не навпроти, але саме тієї миті я випадково обернулася й побачила його; він поправляв свій капелюх, він мене побачив.
Він їхав дуже швидко додому. Його капелюх був зім'ятий, як у герцога. Маркевич запитала, хто він, говорила мені про нього, не зачепивши мене — я не почервоніла; потім побачила його фіакр, що чекав біля його дверей. Потім він проїхав ще раз, але навпроти, близько п'ятої, їдучи на вокзал. Він поводиться зовсім як Гамільтон, навіть одягається трохи так само, копіює позу монсеньйора, веде таке саме життя — окрім Джої. Але в нього нема на це засобів. Усе це личить герцогові — я не кажу навіть дуже добре, але йому — ні; я могла б змусити його страждати, тільки таким, яким він був, — бо коли ти не надзвичайно багатий і титулований, треба жити як світська людина, як він жив раніше.
Яке обурення — порівнювати цю потвору з Гамільтоном II! Смішно, що я про це говорю щодня.
Він мене справді засмучує — that naughty boy Boreel I am very sorry for him and his life manner must be very painful to his mother; I am indeed very, very sorry for him. Я ніколи не думала, що прагнутиму його побачити; те, що втрачено, сльозами не збережеш — це правда; було такою звичайною справою бачити його щодня, а тепер він рідко з'являється. З одного боку, він правий — він змушує себе бажати.
До біса Бореля! Мені, певно, не було про що писати.
Він був дуже гарний сьогодні. Повертаючись додому, я була сама з Діною та Емілем. Зупинилася біля № 25, де мешкає дама, що сміється, запитала у швейцара про квартири, що здаються, і ким зайнята квартира на першому поверсі праворуч. Мені відповіли: «Це американці, віконт Прістітьєв».
Безумовно, швейцар — дурень і нічого не знає. Вдома я розповіла про цей подвиг. Увечері, несподівано, в Опері — «Lucie de Lammermoor» з мадемуазель Франкіно. Софі, Діна й я (чорна шовкова сукня, білий фішю, блакитні й рожеві бантики). Непогано, досить добре.
Було кілька світських осіб. Поруч із нами — пані Бравура з дочкою, з неможливим декольте. Опера дуже гарна завдяки мадемуазель Франкіно. Потім ми не стали чекати балету «Неллі» й поїхали до Французького театру, до тітки й пані Валькевич: «Бал великого світу».
Пані Дюма декламувала сцени з «Дочки скупого» й ще щось, що ми пропустили? Небагато людей, але добре. Неабиякий гамір у Левіна. Досить весело. Ось і закінчилася моя друга книжка, в середу 12 березня 1873 року, о першій ночі.
Ніцца, Набережна Англійців, 51, вілла Аква-Віва. Марі де Башкірцева [sic]
1874. Кінець цієї книжки — дурний.

Примітки

Марі переходить на англійську: «цей неслухняний хлопець Борель, мені дуже шкода його, і його спосіб життя, певно, дуже болісний для його матері; мені справді дуже, дуже його шкода.»
«Лючія ді Ламмермур» — опера Гаетано Доніцетті (1835).