Понеділок, 3 березня 1873

Гарна погода, дуже гарна.
Вранці мама сказала, що бачила Бореля в Монако. Тітка додала: «з кокотками, огидно» і т. д. Мама розповіла мені ось що:
— «Він так погано поводиться, я хотіла зробити йому зауваження. Я не бачила його з кокотками, але він уклонився мені й заговорив. Я сказала, що бачила, як він багато танцював із однією росіянкою — темноволосою, невисокою (пані Шиловська), — і він почервонів».
Потім мені розповіли, що коли мама заговорила з ним про пані Шиловську, він почервонів і встав із-за спільного столу й пішов сісти окремо — але це ж не через ці слова, це було б надто нечемно. Це, видно, тому, що обід був поганий.
Сьогодні наш приймальний день — як я рада! Усі, хто знав, прийшли; було досить народу, серед них і пані Маркевич, яка залишилася на обід. На прогулянку — спершу в екіпажі (чорна сукня — шовк і оксамит, рожевий капелюх) — відвезли Рішо до пральні, потім пішки — багато народу. Але Бореля не було. Зазвичай мені нудно, коли я не бачу мого... Як сказати? Того, кого я помічаю більше за інших. Ах! Це мене так засмучує, так засмучує — я не думала, що кохаю його так сильно. Я ніби мертва від того, що його не побачила.
Учора я запитала оракула, чи він про мене думає. Відповідь: «Так, коли тебе бачить». Дуже правдиво й дуже сумно. О! Нікчема — з кокотками в Монако, так звʼязуватися з покидьками — я не вважала його на таке здатним! А я ж мала його за взірець! Саме те могло примусити мене його полюбити — що він добрий, порядний, любʼязний, що любить свою родину, що добре поводиться, що не тиняється по Монако з кокотками, а коли їде — то з гідністю, вишукано. А тепер — що може примусити мене його полюбити? — яка його заслуга? Його обличчя — це замало; не можна кохати лише за обличчя; звісно, обличчя має велике значення, але коли нічого більше нема!... Це був цілком мій характер! Він любить товариство, він кокетливий, любить бачити й показуватися — одним словом, любить усе, що й я.
О! Боже, який злий геній міг змінити його за один день! Може, він кохає — і безнадійно, але кохання має робити кращим; так, щасливе кохання, а безнадійне! О! Я думаю, що так воно і є. Ні, ні, його просто затягло, як і багатьох молодих людей — ця жахлива безодня! Монако! О, яке прокляте місце! Скільки нещасть воно принесло.
на полях
Який порив, Боже!
Яка чума! О! Тікайте від нього, всі! Мати, дружина, сестра — тікайте, заберіть своїх синів, своїх братів звідти, де вони гинуть. Борель починає — бідолаха! Герцог Гамільтон теж починав — і продовжує, тоді як міг жити щасливо, жити й бути корисним — хоча б американському товариству.
Він живе з поганими чоловіками й поганими жінками! З жінкою, яка його розоряє! Але він може це собі дозволити, поки має статки, а раніше він був надзвичайно багатий. Але Борель не багатий! Бідне, бідне, бідне дитя — це вже не кохання, це християнське милосердя говорить; я його жалію від усього серця. справді, від цього мені ледь не зле.
Валіцький сказав, що мадемуазель Коліньйон хвора так само, як Кукуєв, що щойно помер, — що вона може прожити пʼять років, а може померти за три тижні. Скільки нещасть відразу!
[На полях: Не настільки дурний, щоб розоритися — це були дитячі думки. Мені сказали, я повторила. Ось і все.
Я вважала герцога майже розореним. Мене запевняли, що це правда.]
Навіть якщо я вийду за Бореля — яке ж у мене буде життя: лишатися на самоті, тобто в оточенні банальних чоловіків, що залицятимуться, давати прийоми — якщо ще матиму на це кошти — й віддатися вихору насолод! Усе це — те, про що я мрію й чого бажаю, але з коханим чоловіком поруч, що теж мене кохає. Тоді компліменти цих дурних і недалеких чоловіків здадуться кумедними, а всі насолоди — раєм! Так! Але без нього! І щоб мені ще заздрили: «Яка вона щаслива — чоловік окремо, вона окремо, — ось щаслива жінка!»
на полях
Це було б дуже весело.
Але для мене — знати посеред кожної розваги, що саме в цю мить він, може, обнімає якусь кокотку! О, це огидно, я плачу. Я не кажу, що він це робитиме в перший рік подружжя, навіть не в другий — але потім!!
на полях
Я кажу це надто відверто.
Звикнувши парубком вести розгульне життя, він провадитиме його й одружившись; спершу його відволіче новизна! Але потім!
Боже, хто б сказав, що все це відчуває маленька Марі, дівчинка ледь чотирнадцяти років! Але що я кажу, які сумні думки. Я навіть його не знаю, а вже виходжу за нього заміж. Яка я дурна. Може, він мене й не захоче!
на полях
Це надто бридко-моралізаторське.
Ну знаєте! О! Але я ставлю себе вище за нього. Це він має за мною впадати, а не я. Я буду гордою, суворою, нечутливою. Але яка з того користь — хіба він мене кохає!
Може, він ці дні в Монако — хоче відігратися, а я його кохаю даремно! О! Яка я зла! Але він із кокотками — у це я не можу повірити. Я вважала його вище за все це! Справді, мені дуже прикро через усе це.
Я тепер спокійніша — це видно з мого почерку. Спонтанний порив обурення трохи вщух — від писання. Заспокоює, коли пишеш або ділишся з кимось своїми думками.
на полях
Усе це пасувало б іншому, але не цій тварині.
Він не вартий того. Я ніколи за нього не вийду — навіть якщо попросить на колінах. Я буду — о! забуваю слово! — я буду нечутливою твердою — ні, не те слово, але я себе розумію.
Проте, якщо він мене кохає — сильно, дуже, якщо не може жити без мене... Марні слова. Не піддаватися розчуленню! Я не хочу бути слабкою. Я тверда. Хочу бути рішучою. Я хочу герцога Гамільтона. Його, принаймні, я кохаю — і йому його розгульне життя можна пробачити. Але іншому — ні!
Коли писала «герцог», мене перервав шум — я думала, що мене застануть зненацька, бо навіть якби не побачили, що я пишу, я б усе одно почервоніла.
на полях
Видно, мила моя, що Борель не такий уже відкинутий, як тобі здається.
Іду обідати; за обідом у нас були пані Маркевич і Данілов. Потім поїхали до Французького театру — «Елоїза і Абеляр»: я, мама, тітка, Діна й Маркевич. Усе, що я відчувала раніше, тепер здається дурницею, а проте написане — саме те, що я пережила. Я тепер спокійна. Згодом я прочитаю, що відчувала зараз, і це нагадає мені минулий час.
на полях
А все ж так і було, нікчемна, навіть тоді, поряд із герцогом Гамільтоном!
Соня грає на фортепіано малоросійські мелодії, і це нагадало мені Чернякивку, і я вся полинула туди — які спогади я можу мати звідти, як не про бідну Бабу? Сльози набігають на очі; вони вже в очах і ось-ось поллються; вони вже течуть, і я щаслива. Бідна Бабо, як мені сумно, що тебе тут немає! Як ти мене любила, і я тебе теж, але я була занадто маленька, щоб любити тебе так, як ти заслуговувала! Якби я віддалася своїй уяві й слухалася її, я б писала ще, але закінчую.
Я вся зворушена цими спогадами — як же я хвилюватимуся, коли перечитаю написане тут! Хоч спогад про Бабу заслуговує більшого, але це зовсім інше почуття: це спогад шанобливий, священний і любий, але він не живий — він болісний і радісний водночас. Інший буде спогадом чарівним, живим, веселим.
на полях
Перечитую — і мені здається, що Борель — дрібний жарт, навіть невдалий, бо він не шляхтич, тоді як інший спогад такий самий живий сьогодні, як і рік тому.
О! Боже, дай мені щастя в житті — і я буду вдячна! Але що я кажу? Мені здається, що я створена для щастя! Зроби мене щасливою, о! Боже!
Софі все грає, звуки долинають до мене лише часами — і проникають мені в душу! Я не вчу уроки на завтра — у Софі іменини. О! Боже, дай мені герцога Гамільтона, і я його кохатиму, зроблю його щасливим; я теж буду щасливою, робитиму добро бідним. Це гріх — вірити, що можна купити Божу ласку добрими ділами! Але я не знаю, як висловитися!
Те, що я написала про Бореля, — усі ці враження — я б навіть не зрозуміла їх тепер, а тим більше за якийсь час. Але вони — саме те, що я відчувала, і вони дуже живі.
Примушую себе зупинитися — сьогодні я в такому настрої, що хочу писати безперестанку.