Неділя, 6 квітня 1873

Хмарно, потім пил і вітер. До церкви не ходила; потім кудись поїхали, а мені дали екіпаж лише о четвертій. Я весь цей час читала; коли вони приїхали, я була сама не своя, сварилася як божевільна, не знаходила досить сильних слів для свого гніву. На музиці (чорна оксамитова сукня, чорний кашеміровий жакет, негарно) — навіть плакала перед виходом. Небагато людей. Ах, сезон іде на спад — три чверті відʼїхали, це сумно. Мені здається, що ця зима — це дві зими: одна закінчилася, потім період поганої погоди й вітру здається мені літом, а теперішнє — початком іншої зими. Сьогодні мені важко щось написати.
Ах, у гніві я проклинала, але за кілька хвилин каятимуся в тому, що сказала. Це правда. Не можу повірити, що була така розлючена.
Увечері у Французькому театрі дають надзвичайну пʼєсу, що має великий успіх — «Син ночі». Грають пан і пані Лафонтен. Доволі непогано, фантастично, трохи для дітей (чорна сукня, відкритий білий комір, підібране волосся, як учора, маргаритка у волоссі й одна на банті коміра — дуже гарно). Було багато елегантної публіки.
Ґальве в ложі біля сцени, а дочка Суворова — в іншій, із малюками Бравури.
Справді, панна де Ґальве мені так подобається — не можу висловити, як вона мені подобається; жодна жінка не подобалася мені так. Вона вбрана, зачесана так просто, так елегантно, так граціозно. Увечері мені було весело.
Ах, забула — графиня дʼОсмон де Фійє з сином приходила сьогодні вдень. Якщо вона зустріне Музе! Ой-ой!
Я засмучена, що він не бачив мене цього вечора — я була гарна. Але була б у сто разів гарніша, якби зачесалася, як Ґальве, бо в ній мене приваблює не стільки обличчя, скільки голова; її зачіска чарівна — дивитися на неї у три чверті ззаду, так що видно зачіску, вушко й початок щоки, — це насолода, картина! Я хотіла б мати її манери — дитячі, зрілі, чарівні.