Понеділок, 17 березня 1873

На вокзал, щоб проводити Еміля та Софі (чорна сукня, сірий жакет), але в Італії сталася залізнична аварія, і через це не хотіли брати скрині, важчі за пʼятдесят кілограмів.
Софі мусила все перепакувати і замість двох зробити чотири скрині. Вони їдуть завтра. Потім до Говардів по книжку — ми не виходили з екіпажа; потім трохи пішки додому з одного кінця прогулянки до іншого. Бачила мадемуазель де Ґальве — як вона гарно вдягнена й зачесана! Хотіла б знати, хто шиє їй сукні. Вона така мила, з таким гарним виразом обличчя — соромʼязливим, дитячим. Не скажеш, що здатна палити й носити занадто відкрите декольте, як того вечора.
Хотіла б бути зачесана й одягнена як вона — просто, вишукано. Діна сказала мені сьогодні вранці, що вчора Джоя була в театрі зі своєю старою та якимось паном: чи не сталося так, що герцога відсунули через брак грошей і що вона його покинула? Ні, я знаю: поки герцог мав досить грошей, щоб не дати їй мати інших, він це робив, але тепер він досить розорений, а вона не може залишатися без доходів. Але як він це терпить? О! Та чи має він її як дружину, всю свою — він знає, що вона належить йому так само, як і іншим; отже, якщо вона з якимось чоловіком, це не означає, що герцог уже не поруч.
навскоси
Яка наївність!
Вона не його дружина. Це кокотка найвищого ґатунку, яку він утримує. Але якби він дивився на неї лише так, чому вона подорожує з ним? Чому він їздить до неї щодня? Ні, вона міцно його тримає. Я нічого не знаю; що про все це думати? Можу лише молити Бога мені допомогти, почути мою молитву.
Як я його кохаю — кохаю по-справжньому, навіть коли його не бачу,
навскоси
Особливо відтоді, як його не бачу.