ПЕРЕДМОВА
Цей текст є ретроспективною передмовою Марії Башкирцевої, написаною в травні 1884 року, приблизно за п'ять місяців до її смерті.
Травень 1884 р. | 10 розділів
1884. Травень
Навіщо брехати й удавати? Так, очевидно, що я маю бажання — якщо не надію — залишитися на цій землі, хоч би яким чином. Якщо я не помру молодою, сподіваюся залишитися як велика мисткиня; але якщо помру молодою — хочу, щоб опублікували мій щоденник, який не може не бути цікавим. Але оскільки вже мова зайшла про оприлюднення — ця думка, що мене читатимуть, можливо, зіпсувала, себто знищила єдину перевагу такої книги; та ні ж. По-перше, я писала дуже довго, навіть не мріючи про те, що мене читатимуть, а по-друге, саме тому, що я сподіваюся бути прочитаною, я цілком щира. Якщо ця книга не є точною, безумовною, суворою правдою — то в її існуванні немає сенсу. Я не лише постійно кажу те, що думаю, а й жодної миті не помислила приховати щось, що могло б видатися мені смішним чи невигідним. Зрештою, я вважаю себе надто гідною захвату, аби себе цензурувати. Тож можете бути певні, ласкаві читачі, що я розкриваюся на цих сторінках уся, без залишку. Я сама як предмет цікавості — цього вам, може, й замало; але не думайте, що це я, думайте, що це людська істота, яка розповідає вам усі свої враження з самого дитинства. Як людський документ — це надзвичайно цікаво. Запитайте пана Золя, ба навіть пана де Ґонкура, ба навіть Мопассана.
Мій щоденник починається з дванадцяти років, але щось значить лише з пʼятнадцяти чи шістнадцяти. Отже, є прогалина, яку треба заповнити, і я складу щось на кшталт передмови, яка дасть змогу зрозуміти цей літературний і людський монумент. Отож, уявіть, що я славетна. Починаємо.
Я народилася 11 листопада 1859 року1 — навіть написати таке жахливо. Але мене втішає думка, що, коли ви мене читатимете, я, напевно, вже буду поза всяким віком.
Мій батько був сином генерала Павла Григоровича Башкирцева. Походив із дрібної шляхти, але був хоробрий, наполегливий, суворий, ба навіть лютий. Здається, звання генерала він отримав після Кримської війни. Він одружився з молодою дівчиною, яку називали побічною дочкою якогось дуже знатного вельможі; вона померла у тридцять вісім років, залишивши пʼятеро дітей — мого батька і чотирьох сестер. Вийшовши у відставку, генерал Башкирцев придбав чудовий маєток під Полтавою. Купив його дуже дешево у розорених людей, промисловців. Кажуть навіть, що в цій справі він виявив чимало скупості й мало великодушності. Це по-людськи.
Мама вийшла заміж у двадцять два роки, знехтувавши дуже вигідними партіями. Мама — уроджена Бабаніна. З боку Бабаніних ми — старовинне провінційне дворянство, і дідусь завжди хвалився, що його рід — татарського походження, ще з часів першого нашестя. Баба-Ніна — це татарські слова; а мені байдуже. Дідусь був сучасником Лермонтова, Пушкіна тощо. Він був байроністом, поетом, освіченим військовим. Він бував на Кавказі. Одружився зовсім молодим із пʼятнадцятирічною панною Жюлі Корнеліус, дуже лагідною і гарненькою, яка з віком стала величезною й крикливою; вона була цілком принесена в жертву, розчавлена вищістю чоловіка — славного деспота, який цим ще й хвалився. Вони мали девʼятеро дітей — нівроку!
№ 1 — Жорж; про нього треба розповісти окремо, бо він убив нас усіх. Ця огидна й нещасна людина з девʼятнадцяти років вдалася до всіляких шаленств. Його вважали генієм і обожнювали рідні, він ходив по головах, почав із кількох скандалів, але, зіткнувшись із поліцією, злякався й сховався за спідниці своєї матері, яку він бив. Він завжди напивався; але часом це вщухало, і тоді він ставав чарівним кавалером — освіченим, дотепним, звабливим, високим, красивим, що малював карикатури й чудово складав бурлескні вірші, а потім знову — горілка й жахіття. І всі були тут як тут, аби йому прислуговувати. Він одружився у двадцять років із красунею-вдовою тридцяти шести років, матірʼю кількох дітей. Діна — його дочка.
Розійшовся з дружиною, звісно. Змарноване життя. Він мав усі інстинкти, ця тварюка, — інстинкт величі, елегантності, фінансових махінацій, і на додачу до всього... Він з іншими братами задля розваги накоїли кілька милих вибриків у Полтаві й деінде. Вони побили чиновників, розігрували всіх — так, що налаштували проти себе цілу губернію. (Викреслено: Поліція втрутилась, звідси й справи та судові процеси, що тривають досі. Все своє життя ця людина) Губернатор мусив утрутитися (губернатор чи префект). Дідусь вважав це зухвальством і почав фрондерувати проти всіх полтавських губернаторів по черзі. 1865 року Жоржа нарешті схопили, запакували й відправили до Вʼятки під вартою двох жандармів. Чи скоїв він кваліфікований злочин? Ні. Але тисячу бід і тисячу дрібних підлостей, що набридали всім і кожному.
Тут починається безглузда й страшна драма, від якої мені стільки перепало — рикошетом. Порвали з усім товариством, і всі сили, і всі уми всієї родини відтоді мали одну-єдину мету — рятувати Жоржа. Ходили до начальства, писали міністрам, жили між Жоржем і поліцейськими. Маму — молоду, чарівну, розумну, але необізнану зі світом, — використовували заради Жоржа. Вона відвідувала губернаторів, які приймали цю красуню-провінціалку й слухали її, залицяючись до неї. 1862 року вона їздила до Петербурга з сестрою та Жоржем. Жорж мусив тікати з Петербурга переодягнувшись жінкою, а мама повернулася звідти напівмертва.
Я весь час жила на селі — з бабусею, яка мене обожнювала. Мама тим часом їздила на морські купання до Криму: до неї залицялися, але вона лишалася доброчесною, хоч і компрометувала себе. Річ у тім, що ви й гадки не маєте про таке. Мама, вихована в селі, нічого не тямила у світських умовностях. Вона так і не зрозуміла, що треба дбати про репутацію, — о, ніколи! І до того ж — дуже марнославна. Поза невеличким полтавським товариством вона нічого не знала. Коли її пускали до Петербурга чи на морські купання, її краса справляла фурор, до неї залицялися, і вона задовольнялася цим, навіть не помисливши бувати у світі. Зрештою, тут порядна жінка, яка не буває у світі й про яку судачать, — декласована; там — аж ніяк, ця красуня з провінційної глибинки була звичайним випадком, що нікого не шокував. Коли читатимете далі, побачите, що я не захищаю маму і що мною керує лише бажання говорити правдиво.
Окрім бабусі, мене обожнювала ще тітка — коли мама не брала її з собою. Тітка, молодша за маму, але негарна, залишалася жертвою й жертвувала собою заради всіх.
Батько й дід-генерал сто разів намагалися повернути маму. Одного разу, коли нас із Полем повели до батька, він нас викрав і сховав на селі, аби змусити маму повернутися. Але коли мама з братами прибігли й відібрали нас силою, — я чудово памʼятаю цю сцену в жовтому павільйоні в Гавронцях. Ми з Полем були в одній кімнаті, бабуся в іншій, а мій батько в третій, відділеній від решти коридором, що перетинає павільйон надвоє. Бабуся, розлючена, як жінка, все життя якої минало в крику на прислугу, вигукувала лайки. А мій батько, наляканий, відповідав їй, не показуючись, і я навіть памʼятаю, що він увесь час залишався відносно шанобливим. Згодом я подумала, що то була огида до грубих сцен, бо в мені багато від нього. Отже, нас [було] повернено до дідуся, бабусі й мами. А справи Жоржа йшли своїм ходом.
Десь 1866 чи 1867 року Доменіка, дружина цього нещасного, домоглася зміни міста заслання, і цей дорогоцінний скарб перевезли з Вʼятки до Охтирки — діри, де є мощі й куди ходять на прощу. Там це чудовисько панувало й розпоряджалося, а іноді розважалося тим, що приходило читати жахливі книжки мадам Бренн, моїй французькій гувернантці. Я слухала це й розуміла, але ніщо з того не наштовхувало мене на думки про себе.
Саме там спіймали мого дядька Романова, дуже багатого холостяка років сорока. Жорж запропонував це зробити, цей пан, він уже намагався заволодіти статками тітки, сестри дідуся, панни Василіси Бабаніної. Але після численних махінацій, про які я не знаю, він отримав лише дванадцять чи пʼятнадцять тисяч карбованців. Ця стара діва приїхала помирати в маленькій кімнаті в дідуся. Тітка Василіса: красуня, багата, молода, елегантна, чарівна й дотепна. Вона не вийшла заміж. Ставши дивачкою й трохи смішною, вона удочерила маленьку сироту, панну Надін Мартінову, яка, щойно їй виповнилося чотирнадцять, поспішила кинути свою покровительку й оселитися в дідуся в Чернякивці, де було більше розваг. До того ж, оскільки в дівчинки було тисяч двадцять карбованців, мій дядько Олександр, дуже практичний (вона теж), її обкручував. Вони одружилися, щойно їй виповнилося пʼятнадцять із половиною. Вийшла з них надмірно хижа, жадібна й щаслива пара. Дідусь лютував, але майже всі його сини одружилися, не сказавши йому.
Загалом він мало на це зважав, був дуже егоїстичний і жив трохи напоказ. Він прогулювався по маєтку, вдягнений як французький селянин — блуза з сірого полотна, оксамитові штани, панама на голові й величезний діамант на вказівному пальці. І він вимовляв слова «блуза» й «панама» по-російськи з удаваним французьким прононсом. Натура виразна — грізна й нікчемна воднораз. Міг стати кимось, а став нічим: писав вірші, яких навіть не друкував, і розводився про лібералізм. Загалом...
Але я говорила про Василісу. Ця елегантна й непересічна жінка померла два чи три роки тому, покинута всіма. Памʼятаю, коли вона навідувалась до дідуся, дім прибирали як на свято. Дуже розпещена батьком, вона колись верховодила всіма, і її брат усе ще зберігав до неї повагу й захоплення. Увесь час, поки вона гостювала, тераса була прикрашена рослинами і в домі панував святковий дух. Одного разу вона приїхала як завжди, за кілька тижнів рослини з тераси прибрали, — вона залишилася назавжди й залишилася довіку, шанована дедалі менше, аж поки дідусь виїхав, після чого її прийомна дочка й Олександр запроторили її до жалюгідної кімнатки в старому павільйоні, де вона й померла.
Отже, саме в Охтирці, де всі оселилися, окрім дідуся, знайшли пана Романова. У нього була сестра, якої він не бачив уже двадцять років і яка була ще багатша за нього. Отож узялися його обплутувати; маму, дуже кокетливу, висунули наперед. Він закохався в неї. Поїхали до Харкова — він теж цілком чужий світським звичаям і підбурюваний Жоржем — і зажили неймовірним життям. Щовечора Романов надсилав [квитки в] ложі, де ми красувалися, і в кожному антракті приносили підноси, повні фруктів і цукерок. Жорж закохався в акторку й велів приймати її вдома. Поїхали до Криму, до Ялти, на морські купання. Тут треба розповісти про одну мамину зустріч.
«Імператор мав проїжджати через станцію за кілька верст від нас; мама поїхала туди зі мною. Імператор, побачивши цю вродливу жінку, розмовляв з нею чверть години, розважаючись цією надзвичайно захопленою підданкою; він узяв із неї обіцянку, що побачить її в Ялті. Ми поїхали, й Романов теж. За мамою дуже упадали, й Імператор звертався до неї три чи чотири рази в людних місцях, але незабаром йому набридло, бо вона весь час траплялася на його шляху. Багато балакали про Романова; повернувшись до Одеси, ми жили в тому самому готелі. І одного чудового ранку кожен подумав собі, що з цим пора кінчати і що тітка ніколи не знайде такої вигідної партії. Треба було лише згоди того пана. Але то був великий тельпух, який звик до нас усіх, і аж ніяк не мамин коханець, що б там не казали, — тож усе вдалося легко. Я й сама пускала в хід свою девʼятирічну красномовність. Їх одружили, й ми повернулися до Чернякивки. [Пʼять рядків закреслено]
«Через три дні після нашого приїзду бабуся раптово померла. А Романов захворів — із нападами марення й божевілля. [Два рядки закреслено]. Його дуже добре доглядали.
Потім, вільні завдяки цьому великому статку, вирушили за кордон. Давно плекана мрія Жоржа, і мамина теж. Мама, я твердо в це вірю, була дуже доброчесна; це була вдача, що марнувала себе на нерозсудливі вчинки і ніколи не доходила до... діла.
У Відні пробули місяць, пʼяніючи від новизни, гарних крамниць, театрів. Жорж узяв собі повію і забрав її з собою. Романов почувався краще й уже зовсім не божеволів. Дідусь був із нами — він теж їхав покуштувати цю Європу, яку знав із книжок».
Прибули до Баден-Бадена 1870 року, у червні, — в розпал сезону, в розпал розкоші, в розпал Парижа. Ось скільки нас було. Дідусь, мама, пан і пані Романови, Діна, Поль і я. І цей ангельський і незрівнянний Люсьєн Валіцький. Люсьєн Валіцький був поляк — підданий Росії без перебільшеного патріотизму2, добра натура, дуже ніжний, що не шкодував сил на студентські витівки; в Охтирці він був повітовим лікарем. Він навчався в університеті з маминими братами й здавна був своїм у домі, приїжджаючи три-чотири рази на рік до маєтку. Щоразу для всіх це була шалена радість. Він по-братньому, дивовижно й свято обожнював маму, яка ставилася до нього як до улюбленої дитини.
Коли зібралися за кордон, потрібен був лікар для Романова, та й для мами, яка любила прикидатися хворою — й інколи справді хворіла. Узяли з собою Валіцького, пообіцявши йому платню, як заведено в таких випадках. Гадаю, він майже нічого й не отримав — був надто делікатний, щоб просити, і задовольнявся кількома копійками то тут, то там, аби заплатити кравцеві, якому він до самої смерті так і лишився винен кілька сотень франків. Ця дивовижна людина була для кожного з нас другим «я».
Саме в Бадені я зрозуміла, що таке світ і елегантність, і мучилася марнославством. Біля казино збиралися діти, окремими групами. Я одразу вирізнила модний гурт і відтоді мріяла лише про одне: потрапити до нього.
Ці діти, що мавпували дорослих, нас помітили, і дівчинка на імʼя Берта підійшла до мене поговорити. Я так зраділа, що наговорила дурниць, і вся група нещадно з мене глузувала. Дванадцятирічна Берта була англійка й звалася панна Бойд. У неї було кілька старших сестер — писаних красунь, що верховодили в Бадені. Вона була знайома з усіма дітьми аристократичних родин, які знали її сімʼю. Мої ж не знали нікого й загрузли в рулетці й тридцять-і-сорок3. У Берти був тринадцятирічний залицяльник на імʼя Ремі де Ґонзалес Морено. Старий Ґонзалес закохався в маму, а Ремі крав у Берти хвилинки, щоб будувати мені оченята. Мама, невимушена в поводженні, викликала довіру в аргентино-республіканця Ґонзалеса. Пані де Ґонзалес заревнувала. Тут маю розповісти про майже неймовірний випадок наївності. Мама по-простому познайомилася з пані де Ґонзалес, яка виявилася дуже — холодною. Але мама стала ще любʼязнішою, думаючи, що дружина не може бути налаштована інакше, ніж чоловік, який був такий чарівний до неї. І коли Ґонзалеси відʼїжджали, мама пішла на вокзал; дама — з дуже кислою міною, якої я не могла не помітити, — казала їй, що почувається ніяково, позбавляючи маму прогулянки в таку чудову погоду. А мама відповідала, що їй приємно проводжати таких чарівних людей.
Коли я тепер згадую ті міни та інтонації — це вражає. Старий Ґонзалес був здивований і гордий, бо приписував собі певні успіхи. Зрештою ця людина, після кількох прикрих несподіванок, зрозуміла маму й стала нашим другом.
Війна вигнала нас до Женеви.
Але я ще замало розповіла про Росію і про себе — а це ж головне. За звичаєм дворянських сімей, що жили на селі, у мене було дві гувернантки: одна — росіянка, що навчала музики й танців, друга — француженка. Першою, росіянкою, яку я запамʼятала, була пані Мельникова — світська жінка, освічена, романтична, що жила окремо від чоловіка і стала гувернанткою з примхи, начитавшись безлічі романів. У домі її вважали подругою й поводилися з нею як з рівною. Усі чоловіки до неї залицялися, і одного чудового ранку, після бозна-яких романтичних історій, вона втекла. У Росії всі дуже романтичні. Вона могла б попрощатися й просто поїхати, але словʼянський характер, щеплений французькою цивілізацією та романами, — це чудна штука. Як жінка нещаслива, ця пані одразу почала обожнювати маленьку дівчинку, яку їй довірили. Я ж віддячила їй обожнюванням — уже тоді з позерства. А моя родина, легковірна й позерська, повірила, що через цей відʼїзд я неодмінно захворію; того дня на мене дивилися зі співчуттям, і, гадаю, бабуся навіть наказала зварити особливий суп — суп для хворої.
Я відчувала, що бліднію від цієї демонстрації чутливості. Зрештою, я була доволі кволенька, тендітна й негарна, що не заважало всім вважати мене істотою, яка мала неминуче, безумовно стати найгарнішою, найблискучішою й найчудовішою. Мама пішла до єврея, що ворожив:
— У тебе двоє дітей, — сказав він їй, — син буде як усі, але дочка буде зіркою.
Одного вечора в театрі якийсь пан сказав мені, сміючись: «Покажіть ручки, панно, о! Судячи з того, як вона носить рукавички, — немає сумніву, вона буде страшенно кокетливою». Я ходила горда-прегорда.
Відколи я мислю, — з трьох років (я ссала груди до трьох із половиною), — моя бідна голова сповнена прагнень до якоїсь величі. Мої ляльки завжди були королевами або королями. Все, що я думала, і все, що говорили в маминому оточенні, здавалося, завжди стосувалося тієї величі, що мала неминуче настати.
У пʼять років я вбиралася в мамині мережива, з квітами у волоссі, і йшла танцювати до вітальні. Я була великою танцівницею Петіпа, і весь дім зібрався, щоб на мене подивитися. Поль був майже ніким, а Діна мене не затьмарювала, хоч і була дочкою улюбленого Жоржа.
Ще одна історія. Коли Діна зʼявилася на світ, бабуся без жодних церемоній пішла й забрала її в матері — і вже назавжди залишила при собі. Це було за чотири чи пʼять років до мого власного народження. Мама обожнювала Діну, і оскільки її справжня мати не дуже нею дорожила, Діна залишилася в нас. Пані Жорж була практична жінка, дуже весела, кажуть, і хоч обожнювала Жоржа, який її покинув, дозволяла собі деякі розваги. Від Жоржа в неї було ще двоє дітей: дочка Лола й син Етьєн. Дочка заміжня. Син помер у шістнадцять років — ви побачите як.
Після пані Мельникової моєю гувернанткою стала шістнадцятирічна панна Софія Долгікова — Свята Русь!! — і ще одна француженка, яку називали пані Бренн; вона носила зачіску часів Реставрації, мала блідо-блакитні очі й здавалася дуже сумною зі своїми пʼятдесятьма роками та сухотами. Я її дуже любила; вона вчила мене малювати. Я намалювала з нею маленьку церковцю — самим контуром. Зрештою, я малювала часто: поки дорослі грали в карти, я приходила малювати на зеленому сукні. Пані Бренн померла 1868 року в Криму. Маленька росіянка, до якої ставилися як до члена родини, мало не вийшла заміж за молодого чоловіка, відомого своїми невдалими сватаннями, — його привів Валіцький. Цього разу все, здавалося, йшло чудово, аж ось одного вечора заходжу до її кімнати й бачу панну Софію, яка гірко ридала, зарившись носом у подушки. Усі збіглися. Що? Що сталося?
Нарешті, після довгих сліз і ридань, бідне дитятко простогнало, що ніколи, ні, ніколи не зможе. І знову плач. Але чому? Усі лагідно її вмовляли. Бо... бо я не можу звикнути до його обличчя! Наречений чув усе це з вітальні. За годину він уже замикав валізу, поливаючи її сльозами, і відʼїжджав. Це було сімнадцяте невдале сватання.
Я так добре памʼятаю це «не можу звикнути до його обличчя!» Це так ішло від серця, що я вже тоді дуже добре зрозуміла, як це було б насправді жахливо — вийти заміж за чоловіка, до обличчя якого не можеш звикнути.
Усе це підводить нас до Бадена 1870 року. Коли оголосили війну, ми помчали до Женеви. Я — із серцем, сповненим гіркоти й планів помсти. Щовечора перед сном я пошепки промовляла цю додаткову молитву: «Господи, зроби так, щоб я подружилася з Бертою і щоб у мене були кавалери, які б до мене залицялися». Уся молитва була така: спочатку Отче наш, Богородице тощо, а потім ось що:
— Господи, зроби так, щоб у мене ніколи не було віспи, щоб я була гарна, щоб у мене був гарний голос, щоб я була щаслива в подружжі і щоб мама жила довго.
Я все ще була під враженням від смерті бабусі, яку любила дуже, дуже і яка годинами казала мені, що я божественна, і давала мені найніжніші й найбожевільніші прізвиська.
Бідна бабуся, якби в неї була лише я; але був ще цей негідник Жорж, якого вона завжди вперто вважала «нещасною дитиною» й якого заповіла мамі, а та відтоді вірила, що виконує волю вмираючої матері, жертвуючи своєю репутацією, своїм життям і своїми дітьми заради мерзот цієї підлої істоти. У нас усе було дуже по-родинному — заради Жоржа: інші брати кидали все й іноді долали чотириста-пʼятсот льє в поштовій кареті заради Жоржа; його сестри ходили до вʼязниць, до поліцейських дільниць заради Жоржа; цокалися з жандармами й частували їх, аби ті були до нього мʼякшими... Тьфу...
У Женеві ми зупинилися в готелі «Де ля Куронн» на березі озера — було чарівно.
Мені дали вчителя малювання, який приніс зразки для копіювання. Маленькі шале, де вікна були намальовані як стовбури дерев і не нагадували справжніх вікон справжніх шале. Тож я від них відмовилася, бо не розуміла, як вікно може бути таким. Тоді старий добряк сказав мені попросту малювати краєвид із вікна з натури. На той час ми покинули готель «Де ля Куронн» і оселилися в пансіоні Губерколлер, і Монблан був перед нами. Отже, я скрупульозно змалювала те, що бачила: Женеву та озеро, і на тому все й скінчилося — вже не памʼятаю чому.
У Бадені встигли замовити наші портрети за фотографіями, і ці портрети видалися мені потворними й вилизаними в своєму прагненні бути гарними.
Мама зустріла пана Башмакова, який приїхав влаштувати маленького Щербіну у відомий женевський пансіон доктора Гактіуса. Хлопчик був сином його подруги, яка вийшла за нього заміж, щойно овдовівши. Зустрілися в церкві, і пан Башмаков, з витонченістю придворного, був дуже любʼязний, памʼятаючи маму ще дівчиною в Полтаві, де він був віце-губернатором.
2 лютого 1876
Мені нудно; я хотіла б писати без кінця, коментувати весь свій щоденник, виправляти його, бо знаю, що в ньому тисячі помилок, які йдуть не від невігластва, а від лінощів думати, від надмірного поспіху. Я ніколи не знаю, що напишу, — і тим краще; немає нічого потворнішого за манірний, до бездоганності припрасований щоденник, — надто коли ти не великий письменник; але я все одно ставлю свої листи вище за листи пані де Севіньє! О віслючко! — скрикнете ви; я дозволяю вам кричати, і то лише тому, що інакше не можу. Її стиль такий штучний, такий оздоблений під своєю удаваною простотою, що мене від нього нудить, тоді як мій стиль не має стилю — я роблю помилки, але принаймні не накладаю румʼян на свої записи.
Я пишу щоденник із потаємним переконанням, що мене ніколи не прочитають, — і з ще потаємнішою надією на протилежне.
6 квітня 1876
[...] якщо я стану знаменитою і якщо мій щоденник стане надбанням публіки після моєї смерті, [...] прошу й за потреби наказую не друкувати мій щоденник із коментарями, а просто як є. Усе впорядковано й дуже ясно; потрібно буде лише перекласти те, що не французькою, та виправити орфографію.
19 квітня 1876
Хай що зі мною станеться — я заповідаю свій щоденник публіці. Усі книжки, які читають, — це вигадки, ситуації в них надумані, характери фальшиві, тоді як це — фотографія цілого життя. Ах! — скажете ви мені — але ця фотографія нудна, тоді як вигадки розважають! Якщо ви це кажете — я буду дуже невисокої думки про ваш розум. Я пропоную вам тут те, чого ще ніхто ніколи не бачив.
Примітки
Марі народилася в маєтку Гавронці під Полтавою, в Полтавській губернії Російської імперії (нині Україна), в заможній дворянській родині. Її справжня дата народження є предметом дискусій: тут вона пише «11 листопада 1859», але майже напевно народилася 12 листопада (за старим стилем) / 24 листопада (за новим стилем) 1858 року. Розбіжність у днях пояснюється різницею між юліанським і григоріанським календарями (Росія користувалася юліанським календарем до 1918 року), тоді як розбіжність у роках відображає довічну звичку Марі вказувати молодший вік. Її мати в друкованому виданні щоденника відсунула дату народження ще далі — на 1860 рік. Оригінальний рукопис, віднайдений у Національній бібліотеці Франції, підтвердив 1858 рік як справжній. ↩
Валіцький був поляком за національністю і російським підданим (Королівство Польське та колишні східні польські землі тоді належали Російській імперії). Марі, схоже, має на увазі, що жодному з цих патріотизмів він не надавав великого значення. Лікар, він жив із родиною як її лікар і друг до своєї смерті в Парижі 12 січня 1878 року. ↩
«Тридцять-і-сорок» (фр. trente-et-quarante, також rouge et noir — «червоне і чорне») — азартна карткова гра, у XIX столітті поряд із рулеткою головна гра європейських казино, зокрема в Баден-Бадені. Крупʼє викладає два ряди карт — «чорний» і «червоний»; виграє ряд, сума очок якого ближча до тридцяти. ↩